Була    я    пташкою    -    і    ти    мене    спіймав
І    небо    взяв    у    придане    за    мною    
Я    стала    квіткою  -    і    ти    мене    зірвав.    
Та    й    досі    пахне    дім    у    нас    весною.    

Я    стала    яблуком.    
Зостався    по    літах    
лиш    смак    медовий    на    твоїх    вустах.    

А    я    тепер    у    срібному    вінці.    
Тепер    я    свічка    у    твоїй    руці.    
Тобі    ще    світло?    Але    ж    день    мине    
Для    чорних    днів    прибережи    мене.    
Не    задмухни.    
Бо    взята    тишною,    -    
уже    не    буду    я    тобі    жоною...    
Я    буду    тінню,    голосом,    луною.    
Тож    будеш    ти    
крізь    темряву    людську    
на    голос    мій    незряче    йти    
за    мною.    
І    кликати...    

Але    кого?    Яку?    

Ту    пташку,    що    і    спіймана    -    літала?    
Ту    квітку,    що    і    зірвана    -    цвіла?    
Те    яблуко,    що    дітьми    проростало?    
Ту    свічку,    що    і    згаснувши    -    була?    

Кого    ти    кликатимеш,    друже    мій,    тривожно?    
Ким    я    була?    І    ким    я    буду,    Боже?    

Господь    мені    всміхнеться:    
"Не    жалій    і    не    тривожся.    Буде    все,    як    треба.    
Пташина    знов    повернеться    у    небо.    
А    квітка    знов    цвістиме    на    землі.    
І    в    яблука    є    ціль,    і    місце    є,    
А    свічка    зійде    в    Царствіє    моє..."    -    

А    що    ж    із    ним    залишиться,    
Господь,    
в    тих    чорних    днях,    у    світі    зловорожім?    -    
Твоя    любов,    дитя,    твоя    любов...    
І    милість    Божа.